Пам’ятаєте казку Ганса-Хрістіана Андерсена «Дикі лебеді»? Там дівчина Еліза вночі пішла збирати кропиву, щоб виготовити з неї сорочки для братів і відтак урятувати братів-лебедів од злих чарів. А чи справді з кропиви можна виткати полотно? Виявляється, ця рослина не тільки одягає, а й годує, лікує, ще й… стріляє!

КОЖНОМУ доводилося дмухати на обпечені нею руки або ноги. Недарма ж кажуть: кропиву і сліпий знає. Проте жалиться кропива, бо захищається. Придивіться: її листя та стебло вкриті ворсинками. Це наповнені їдкою рідиною (з умістом мурашиної кислоти) крихітні своєрідні шприци. Їхні стінки міцні, а кінчики надзвичайно крихкі й гострі. В стані спокою кінчики згорнені клубком. Але варто до нього доторкнутися, він миттю ламається, гостре вістря пронизує шкіру людини і «вистрелює» їдкою рідиною. Ніби отримав укол. І відразу не один!

Мурашина кислота, що міститься в жалі, викликає подразнення шкіри. От саме за ці «уколи» кропиву й не люблять. Хоч і цінують із найдавніших часів як лікарську рослину. «Одна кропива заміняє сім лікарів», — каже народна мудрість. Доводилося бачити, як літнього сонячного дня дідусь або бабуся шмагають себе оберемками кропиви? Це не чиясь дивина-примха. Так люди похилого віку лікують суглоби. А загалом не злічити всіх недуг, які може здолати кропива.

До того ж ця рослина не тільки корисна, а й смачна. Її б із задоволенням їли і корови, і вівці, і кози, і кури. Тільки спробуй до неї доторкнутись! Але якщо кропиву подрібнити та витримати в окропі, корм для тварин вийде такий, що за вуха не відтягнеш. Давно підмічено: тварини, які їдять кропиву, і хворіють рідше, і ростуть швидше. Отож за можливості і вводять у щоденний раціон худоби спеціальну харчову добавку з кропиви.

Люди варять із зеленої кропиви смачнющий борщ, готують салати, пюре. До речі, навесні вона з’являється раніше за щавель та іншу городню зелень, тому першою допомагає нам відновлювати сили після зимового авітамінозу.

Довгий час кропива використовувалася для виробництва полотна. Для цього пізньої осені, іноді й на початку зими, збирали сухі стебла рослини. Чим довше вдавалося витримати її в ґрунті, тим міцніша тканина з неї виходила. Адже сама природа — сильними дощами, приморозками, туманами та різкими потепліннями — загартовувала її. Зі стебел віддирали волокна, потім їх замочували і розвішували сушити. Для відбілювання розстеляли на снігу або розтягували на рамі, щоб вигорали на сонці. З волокон виготовляли нитки, які були настільки міцні, що з них робили не тільки тканину для одягу, а й плели риболовні сіті, канати, які не гнили у воді і водночас були напрочуд легкі. Також із кропив’яного полотна колись робили сита для проціджування меду та просіювання борошна.

Крім того, у давніх слов’ян кропива була надійним засобом від нечистої сили. На Івана Купала господарі вішали у хлівах пучки кропиви. Це — щоб худобі не наврочили, вірили люди. А дівчата та хлопці шмагали один одного кропивою для захисту від русалок. Існувало повір’я, що тканина, зіткана з кропиви, здатна вберегти від будь-якого чаклунства. Отож недарма Еліза з «Диких лебедів» робила братам сорочки саме з кропиви.

Насамкінець розповімо, навіщо ще «стріляє» кропива. Якщо влітку вибрати сухий день та набратися терпіння, можна спостерігати над рослиною такий собі бій. То тут, то там ніби вибухають її квітки, при цьому в повітря здіймаються хмарки «диму». Це пилок кропиви, який із силою вистрілюють тільки чоловічі квітки, бо стрільба — то чоловіча справа. Так ці рослини самозапилюються…

Ось така вона — трава, яку й сліпий знає.

Источник http://www.silskivisti.kiev.ua