Іван ШУВАР, доктор с. - г. наук, професор, академік АН ВО України і МАНЕБ 

Львівський національний аграрний університет

Серед культур, які вирощують на зелене добриво, особливо цінні рослини родини капустяних як найбільш адаптовані для вирощування у різних ґрунтово-кліматичних зонах нашої країни і за кордоном. Вони найбільшою мірою відповідають основним вимогам, які висувають до культур проміжного вирощування з огляду на холодостійкість, короткий період вегетації, здатність інтенсивно нарощувати зелену масу, багату на протеїн, порівняно низькі витрати на їх вирощування, високий коефіцієнт розмноження насіння та адаптивність.

На сидерат варто вирощувати культури наступних біологічних груп, а також різноманітні сумішки культур.

Бобові (конюшина, люцерна, еспарцет, горох, нут, горох, боби, соя, сочевиця, вика, серадела, люпин, квасоля) - ці рослини сильно збагачують грунт азотом, а їх корні розпушує грунт.

 

Злакові (пшениця, жито, тритикале, ячмінь, овес) - найбільш доступні, швидкорослі. Також добрими швидкорослими є соняшник, кукурудза, гречка, фацелія.

 

Капустяні (хрестоцвіті) - ріпак, свиріпа, редька, гірчиця, перко) - прекрасні ранні сидерати.

 

Використання покривних культур окуповує себе. Застосування принципу беззмінної культури (коли одну і ту ж культуру висівають на одному полі кілька років поспіль) або чергування тільки двох культур у сівозміні нівелюють ідею безплужного методу, роблячи його недосконалою системою, за якої розвиваються хвороби, шкідники, бур'яни і відповідно зменшується прибуток.

 

Проміжна сидерація вигідніша за основну, тому дуже важливо витримати строки сівби, адже саме вони визначають урожайність біомаси і надійність сидерації загалом. У виробничих умовах відразу після збирання основної культури виконують поверхневий обробіток ґрунту і висівають культури на сидерат. За посушливих умов обов'язково треба виконати до- і післяпосівне коткування ґрунту.

 

Коефіцієнт використання азоту зелених добрив першого року дії вищий, ніж із перегною, тому внесення азотних добрив під час приорювання сидератів недоцільно, а фосфорно-калійних - необхідно. Якщо зелені добрива представлено бобовими культурами, добрива взагалі не вносять або вносять тільки фосфорно-калійні, призначені для основної культури.

 

Використовуючи на зелені добрива злакові культури, варто третину або половину дози азоту та всю фосфору і калію, призначених для основної культури, внести під сидерат. Біомаса сидерату в такому випадку збільшується удвічі.

 

За використання на сидерат капустяних культур необхідно пам’ятати, що біомаса редьки олійної, ріпаку, суріпиці та інших культур визначається наявністю в грунтi азоту і рівнем родючості ґрунту. За низьких запасів азоту і на бідних ґрунтах капустяні культури на сидерати не дають врожаю зовсім.

 

Необхідно також враховувати труднощі загортання біомаси в грунт. Велику надземну масу (200 ц/га і більше) у грунт приорати важко, якість оранки не задовільна. За високого врожаю маси поле обробляють дисковими знаряддя ми в 1–2 сліди. Через 3–4 доби після прив’ялення сидерату знову виконують лущення, а потім приорювання за загальноприйнятою технологією. Сидерат із невеликою біомасою приорюють одразу. Рекомендують ще таку технологію: сидерат коткують, після чого оранку виконують у напрямку проходу котків.

 

Сидерацію застосовують на віддалених від ферм полях, куди економічно невигідно завозити перегній, а також у господарствах із низьким виходом традиційних органічних добрив, у спеціалізованих колективних та фермерських господарствах без тваринництва.

 

Ефективність сидерату визначають насамперед приростом урожаю першої удобреної культури, під яку безпосередньо використано сидерат, а також витратами на його вирощування (витрати включають вартість насіння і залежать від коефіцієнта його розмноження). Використання вторинних ресурсів землеробства зручно на ґрунтах із будь-яким рівнем родючості, адже повторне внесення залишків за умови додавання до них мінерального азоту, рідких органічних добрив не поступається за ефективністю підстилковому гноєві.

 

Форми використання сидератів

У повсякденному житті працівники аграрної сфери (інколи у публікаціях) часто вживають термін «сидеральні культури». Сидеральних культур не існує, а використовувати на сидерат можна зелену масу будь-якої культури і навіть бур’янів до періоду утворення ними насіння. Тому у науковій і навчальній літературі таке трактування неприпустиме!

 

За способом використання зеленої маси розрізняють повне використання (приорюють усю сидеральну масу), укісне (приорюють надземну масу сидератів, вирощених поза сівозміною), отавне (комбіноване). Отавний спосіб, у свою чергу, поділяють на два види: використовують два укоси на зелений корм і приорюють післяжнивно-кореневі рештки; використовують перший укіс на зелений корм і приорюють отаву другого укосу. Останній вид використовують як отавно-сидеральні пари під озимі. Зокрема, в Україні набуває актуальності відома і поширена у Європі, так звана система Брока, яка полягає у підсіванні під ячмінь 8–10 кг насіння райграсу та приорюванні зеленої маси під наступну культуру сівозміни - картоплю.

 

Розрізняють посіви сидератів:

 

 

Самостійні посіви сидератів займають окреме поле сівозміни один вегетаційний період (сезон). Самостійні посіви сидератів можуть займати поле або частину поля (ділянки) і коротший період часу. Наприклад, однорічний люпин розміщують за збиранням основної культури сівозміни після пару перед висіванням озимої культури. Такий посів сидератів називають проміжним або вставним. Самостійну форму сидерації доцільно використовувати тільки у вигляді сидеральних парів під озимі культури. Під інші культури самостійну форму зелених добрив запроваджувати невигідно, адже поле залишається продовж року непродуктивним.

 

Ущільнені посіви сидератів - спільне вирощування на ділянці (поле) основної культури і сидерату.

 

Післяжнивні культури сидератів вирощують за умов теплої, вологої і тривалої осені. Їх використовують на добрива для цукрових буряків, кормових коренеплодів, кукурудзи, пшениці.

 

Підзимні (осінні) культури сидератів застосовують у вологих субтропіках Чорноморського узбережжя. Поширені вони і в Середній Азії, Закавказзі, Криму, тобто в регіонах з м'якою зимою. Сіють їх у вересні-жовтні, а приорюють навесні наступного року.

 

Кулісні посіви. Сидерати можуть займати не всю ділянку, а тільки його частина у вигляді смуг. За такої кулісної культури на ділянці чергують смуги різної ширини, зайняті і не зайняті сидератами. Причому зелену масу сидератів використовують як добриво на сусідній смузі. Кулісний обробіток сидератів застосовують зазвичай у міжряддях садів, чайних і цитрусових плантацій. Цей же захід використовують на схилах, розміщуючи куліси упоперек схилу для запобігання водній ерозії. У цьому випадку використовують багаторічні люпини, люцерну, конюшину і та ін. Іноді поєднують суцільну і кулісну культуру сидератів.

 

Використання соломи як органічних добрив у поєднанні з сидератами

За сучасних умов розвитку інтенсивного землеробства сидерацію та побічну продукцію на добрива необхідно розглядати як важливу ланку енерго- та ресурсоощадних екологічно безпечних біологізованих технологій вирощування сільськогосподарських культур.

 

У землеробстві будь-яка побічна продукція рослинництва, у тому числі й солома, повинна бути раціонально та ефективно використана на добрива. Залишки соломи утворюються практично в усіх регіонах країни і за деякими оцінками фахівців складають 70–100 млн т.

 

На жаль, значна кількість соломи залишається незібраною, а це щорічно призводить до великих її втрат. Це пояснюється тим, що на збирання соломи припадає до 65 % витрат, пов’язаних із збиранням зернових. Тому важливою проблемою сучасного землеробства стає розроблення ефективних технологій використання соломи в системі живлення культур сівозміни.

 

Щорічний вихід соломи після збирання зернових становить близько 210 млн т, або 1,8 т/га зі збиральної площі і витрачання (втрати її!) орієнтовно виглядають так: 20–35 % - зібраної соломи використовують на корм худобі, 10–15 - для підстилки, близько 5 % - як паливо, понад 45 % приорюють, а у гіршому випадку спалюють на полі.

 

Залишення післязбиральних решток на добриво - подрібнення та рівномірне розкидання на полі - економічно виправдано. Відпадає необхідність скиртування, перевезення їх до тваринницьких дворів та назад, а це позитивно відбивається на витратній частині технологій вирощування сільськогосподарських культур. Швидкість мікробного розкладання соломи в ґрунті визначається багатьма чинниками: типом ґрунту, його окультуренням, наявністю в ґрунті джерел живлення для мікроорганізмів, їх чисельністю, видовим складом та активністю, температурою, вологістю, аерацією та ін.

 

Солома є важливим джерелом органічних і мінеральних речовин для рослин. Горшкова Т. Г. (1987)) зазначає, що за внесення 1 т соломи до ґрунту надходить 800 кг органічних речовин, 3,5–5,5 азоту, 0,75–1,75 фосфору, 5,5–13,75 калію, 2,25–9,25 кальцію, 0,5–1,75 магнію, 1,25–2 сірки, 3 кг міді, а також бор, цинк, молібден, марганець, кобальт та інші мікроелементи. За безпосереднього використання соломи як добрив значно зменшуються матеріальні і трудові витрати; не треба виконувати операції, пов'язані зі збиранням, скиртуванням і перевезенням соломи на ферми, розкиданням підстилки і вивезенням з приміщень гною; його навантаженням і розвантаженням, складанням у кагати, вивезенням і розкиданням на полі.

 

Подрібнена і приорана в грунт солома під впливом мікроорганізмів, грибів і актиноміцетів розкладається. Швидкість мікробного розкладання залежить від кліматичних умов, типу ґрунту, наявності в ґрунті сприятливих умов для мікроорганізмів і їх чисельності, температури ґрунту і аерації, видового складу та активності, окультурення, його фізичних, хімічних і біологічних властивостей, виду і складу соломи, способів її використання на добрива.

 

Через три місяці після внесення соломи в грунт наполовину розкладаються мікроорганізмами водорозчинні органічні речовини. Пізніше розкладаються целюлоза та інші органічні речовини, що розчиняються у спиртах і ефірах. Найповільніше розкладається лігнін.

Важливо пам’ятати, що внесення до ґрунту соломи, матеріалу, який багатий на вуглець та бідний на азот, призводить до закріплення легкодоступного азоту в ґрунті унаслідок посилення мікробіологічної діяльності та до зменшення врожайності наступної культури. Для пришвидшення розкладання і усунення депресії урожайності першої (наступної) культури в грунт треба додатково вносити амонійний азот, який краще засвоюється мікроорганізмами, що розкладають солому. Встановлено, що для розкладання 1 т соломи достатньо 7–10 кг амонійного азоту.

 

Необхідно знати, що за органічного методу господарювання, у зв’язку з забороною внесення мінеральних добрив, внесення соломи необхідно поєднувати з внесенням гноївки.

 

Вагомий вислів академіка Д. М. Прянишнікова щодо проблеми родючості ґрунту: «Там, де для покращання ґрунтів особливо необхідне збагачення їх органічною речовиною, а гною з тієї чи іншої причини не вистачає, зелене добриво набуває особливо великого значення. Разом із гноєм та іншими мінеральними і органічними добривами зелене добриво як один із елементів системи удобрення повинно стати досить потужним засобом підвищення врожаїв і покращання родючості ґрунтів» надзвичайно актуальний у наші дні.

 

Останнім часом заслуговують на увагу рекомендації щодо комбінації та сумісного використання соломи і різних видів зеленого добрива. Збільшення продуктивності ланок сівозміни підтверджує необхідність внесення соломи і вирощування сидератів.

 

Внесення соломи разом із зеленими добривами сприяє активізації біологічних процесів у ґрунті, покращує забезпечення рослин доступними формами азоту, створює кращі умови для формування урожаю.

 

За даними ряду дослідників, сумісне використання соломи з іншими видами органічних добрив - з рідким гноєм, з торфом, зеленими добривами - має важливе значення у поліпшенні родючості ґрунтів та збільшенні врожайності сільськогосподарських культур. Багата маса проміжних культур на сидерат, при використанні її разом із соломою, компенсує нестачу азоту в останній та робить поєднання цих видів органічних добрив високоефективними.

 

Висновок

Сучасна аграрна наука має у своєму арсеналі низку напрямів та наукових розробок щодо поліпшення родючості грунтів. Однак у зв’язку з об’єктивними і суб’єктивними причинами заходи їх реалізації, на жаль, не відповідають реаліям сьогодення.

 

Тому необхідно вишукувати можливості поліпшення родючості грунтів запровадженням у виробництво адаптивно-ландшафтних систем землеробства, які охоплюють маловитратні технології вирощування сільськогосподарських культур, що ґрунтуються на дбайливому витрачанні промислових коштів, активації місцевих природних ресурсів для підтримання на оптимальному рівні стабільного чинника родючості, біологічного потенціалу культурних рослин. Такий напрям інтенсифікації землеробства за сучасних умов уможливить значно зменшити витрати ресурсів та енергії на виробництво біологічно повноцінної та екологічно безпечної продукції, зменшити техногенний вплив на довкілля.

 

Для цього необхідно впливати екологічно здоровими, економічно дешевими, соціально справедливими способами, за яких виробництво продуктів харчування та кормів співпадає з відтворенням родючості ґрунту та природного ландшафту.

 

В адаптивному землеробстві необхідно володіти знаннями щодо економії і поліпшення родючості ґрунту, збільшення продуктивності сільськогосподарських культур, використовуючи неоціненні відновні сили природи: сонячне світло, воду, природну родючість грунтів, а також раціональні сівозміни, генетично стійкі високопродуктивні сорти, науково обґрунтовано й ефективно органічні добрива, азот бобових культур, рослини-поліпшувачі ґрунту (сидерати), оптимальні терміни виконання технологічних операцій.