І.В.Веселовський, доктор с.г. наук,

професор кафедри загального землеробства

Національного аграрного університету.

О.Ю.Барабаш, зав. кафедрою овочівництва НАУ,

академік УААН і академік академії

вищої школи України, доктор с.г. наук, професор.

Цілеспрямоване користування землею, а вір­ніше, її твердою поверхнею, почалось людиною мабуть тоді, коли праматір людей вперше найпримітивнішим знаряддям — загостреною палкою, відкрила поверхню ґрунту, щоб посадити біля осе­лі насіння або вегетативні органи рослини з метою розмноження, одержання врожаю. Збиральниц­тво, рибальство, мисливство не були стабільними надходженнями їжі для дітей. І тут якась спосте­режлива і думаюча мати вирішила вирощувати ті рослини, плодами, насінням яких годувала дітей, збираючи ці рослини довкола. З цього почалось землеробство — основа, базис розвитку людства, його культури і цивілізації.

З того часу пройшло чимало десятиліть. У од­них народів землеробство виникло і розвинулось дуже давно, і стародавні єгиптяни чи шумери створили високорозвинуті цивілізації, а древні мо­гутні держави стали саме такими завдяки високорозвинутому як на той час поливному землероб­ству. Не відставали в цьому відношенні племена і народи, які жили на території сучасної України. Уже за шість тисяч років до нашої ери племена Буго-Дністровської культури висівали пшеницю, ячмінь, просо, розводили тварин. Більше відо­мостей маємо про хліборобів трипільських пле­мен, які жили на території Правобережної Украї­ни, Молдови, Румунії в 4,5 – 2 тисячолітті до н.е. Вони створили багату і цікаву трипільську культу­ру, розширили асортимент культурних рослин, одомашнили бика та свиню. Поселення трипільців іноді налічували по кілька тисяч мешканців, мали громадські і культові споруди, можливо, двопо­верхові. На території України племена середньо-стогівської культури (3 тис. років до н.е.) освоїли коня, який вніс великі зміни в розвиток людської цивілізації.

Зміни, викликані людиною в природокористу­ванні, зокрема, в землекористуванні, стали більше помітні тоді, як людина почала використовувати силу тварин як тяглову силу сільськогосподарсь­ких знарядь. Бик, верблюд, буйвол, кінь стали тими тваринами, які сприяли значній зміні природокористування. Населення Старого Світу, завдяки поширенню землеробства, в значній мірі переходить до осілого способу життя. Через дея­кий час це викликає одну з важливих причин конфліктів, війн, переселень племен і народів. Кочівники ніяк не могли погодитися з зем­леробами в підході до використання землі і взаємно себе знищували. Такою непримиренною була конфронтація татаро-монголів з Київською Руссю, яка врешті-решт привела до татаро-монгольської неволі нашого народу протягом двох століть. Два різні способи землекористування, що скла­лися ще в дохристиянський період, у деяких краї­нах тривають ще й тепер. Вони вплинули на світо­сприйняття, звичаї, релігійні погляди, на філосо­фію, культуру народів. Кочівники Судану, Сахари, Аравійського півострова, інші кочівні племена Аф­рики і Азії до цього часу повільно переходять до осідлого способу життя. Прийнято вважати, що цей спосіб менш продуктивний, менш цивілізо­ваний, що він призводить до руйнування природ­ного ландшафту, ґрунту, посилення ерозії та інших несприятливих наслідків такого господарювання. Не кращі наслідки використання землі принес­ло також і землеробство. Розорювання земель, придатних для рільництва, овочівництва, садівниц­тва, виноградарства, прямо змінило ландшафт території. Поверхня ґрунту, не вкрита деякий час рослинністю, підпадає під вплив водної і вітрової ерозії та фізичної деградації. Сприяла цьому також парова система землеробства, яка виникла на нашій території ще в Київській Русі. В дещо змі­неному вигляді вона і досі застосовується у сте­повій зоні України. В давні часи одна третина об­роблюваної землі були під чистим паром, а тепер 10-15% ґрунтів не засівається, а інтенсивно оброб­ляється. З точки зору підвищення врожайності це більш або менш раціональна система, а з точки зору перспективи землекористування парова си­стема землеробства була і залишається основною причиною ерозії. Дуже змиті ґрунти Київської, Черкаської, Вінницької та інших областей України, де щорічно відбувається збільшення площі ярів на 8 – 10 тис. га — це наслідок тривалого панування парової системи, невмілого землекористування оброблюваними ґрунтами. Все це призвело до того, що територія нашої держави чи не найбільш розорана порівняно з іншими, рілля тут складає 56% до всієї території, а загальна площа сільсь­когосподарських угідь перевищує 70%, тоді коли лісів маємо лише 14%. Погодьтесь, що 15 %, які залишилися, це зовсім мало на внутрішні водой­ми, болота, дороги, аеродроми, гори, не вкриті лісом і т.ін. Франція, територія якої близька до території України, має зовсім іншу структуру землекористування.

Ще гірше складається наше використання ор­них земель. Із 33,3 млн. га ріллі ми щорічно зали­шаємо близько 1,5 млн. га чистих парів, а загаль­на площа просапних культур, таких, як кукурудза, цукрові буряки, соняшник, картопля, овочеві культури, складає разом понад 10 млн. га. Разом з парами це становить біля 11,5 млн. га або 37,2% ріллі. Як відомо, просапні культури інтенсивно обробляються протягом деякого часу вегетації, поглинають значну кількість вологи з ґрунту, деякі з них дуже інтенсивно його виснажують. Інтен­сивний обробіток ґрунту при вирощуванні просап­них культур призводить до посиленої мінералізації гумусу, руйнування його структури та погіршення інших фізичних та фізико-механічних властивос­тей. Використання важких тракторів та сільсько­господарських машин теж сприяє фізичній дегра­дації ґрунтів.

Внесення органічних добрив та вирощування на полях багаторічних трав і сидератів (рослин, що вирощуються на зелене добриво) дозволяє до деякої міри сповільнювати процеси агрофізич­ної та агрохімічної деградації ґрунтів, проте засто­совуються вони недостатньо, а в деяких господар­ствах практично ці заходи не проводяться. На фізичні властивості, структуру ґрунту, вміст гумусу в значній мірі також впливає кратність заходів обробітку ґрунту, їх спосіб виконання.

Свого часу плуг замінив сохи і рала при об­робітку ґрунту, стала краще обертатися скиба, потужні двигуни тракторів також дали можливість поглибити обробіток ґрунту, зокрема оранку, та збільшити кратність обробітку. Все це посилило негативну роль обробітку ґрунту, хоч і сприяло підвищенню культури землеробства та збільшен­ню врожайності. Одночасно це викликало поси­лену мінералізацію гумусу і, якщо в XIX ст. в укра­їнських чорноземах було 6-8% цієї надзвичайно цінної органічної речовини, яка визначає рівень родючості нашого національного багатства, то тепер залишились лише острівці ґрунтів, в яких вміст його досягає 5-6%. Як же вирішити про­тиріччя між збереженням ґрунту і необхідністю збирати високі врожаї? У минулому сторіччі в господарствах півдня України та в Бессарабії працював відомий видатний агроном того часу Іван Євгенович Овсінський. Він запропонував для степової зони свою систему — поверхневий обробіток сконструйованими ним культиваторами, які не перевертали, а лише розпушували ґрунт на глибину до 4 вершків (10 см). Проте, в інших гос­подарствах, де фахівці не мали вміння і наполег­ливості І.Є.Овсінського, система не прижилась, головне тому, що не вміли справитися з бур'я­нами. Хоч треби відзначити, що в селянських гос­подарствах Таврії дрібний обробіток ґрунту, сівба під "букер" (знаряддя для дрібного обробітку та сівби) були досить поширені.

Досвід поверхневого обробітку ґрунту в сте­повій зоні України було перенесено в землероб­ство Канади і використано науковцями Казахстану та Сибіру. В Казахстані була опрацьована ґрунто­захисна система обробітку ґрунту, основою якої став глибокий обробіток плоскорізом. Це знаряд­дя не перевертає оброблюваного ґрунту, а лише розпушує його. Такий обробіток чергується з по­верхневим розпушенням дисковими знаряддями та культиваторами з розпушуючими та підрізаю­чими лапами. Він добре захищає ґрунт від вітрової ерозії та на його виконання витрачається значно менше енергії.

Ґрунтозахисна (її часто популярно неправильно називали безплужною) система обробітку широко вивчалась у науково-дослідних установах України. Вона була адміністративно введена у всіх госпо­дарствах Полтавської області. Деякі заходи цієї системи, зокрема, глибоке розпушування без перевертання оброблюваного шару, не зовсім підходить для технології вирощування цукрових буряків, овочевих культур тощо. При цій системі ускладнюється боротьба з бур'янами, швидко наступає диференціація оброблюваного шару, виникають проблеми зі внесенням добрив, нез'ясованими залишились низка питань теоретичного та технологічного порядку. Очевидно тому в Полтавській області після ліквідації командно-адміністративної системи повсюдно повернулися до традиційного способу обробітку ґрунту з оранкою як основним її заходом.

Проте дослідження заходів обробітку ґрунту в Україні та за рубежем показали, що раціональне запровадження ґрунтозахисних заходів (плоско-різне, чізельне розпушування, поверхневе розпу­шування), мінімалізація обробітку дають позитивні наслідки. Кафедрою загального землеробства НАУ запропонована система комбінованого обробітку ґрунту, в якій відповідно до вимог культур, їх біологічних особливостей та особливостей сучас­них технологій застосовується оранка, глибоке та поверхневе розпушування. При такій системі позитивно вирішується знищення бур'янів, змен­шується негативний вплив на фізичні властивості ґрунту та витрати на обробіток.

Другою важливою ланкою системи землероб­ства, яка визначає землевикористання оброблю­ваних земель, є система сівозмін у господарствах. Вона залежить від структури посівних площ у господарстві або простіше — чого скільки виро­щують. В Україні, яка колись входила до різних імперій, а з 1922 року до складу СРСР, потреба в продуктах рільництва враховувалась, виходячи з потреб імперій, до складу яких вона входила. Так званий єдиний народногосподарський комплекс Союзу вимагав від України більше цукру, олії, масла, картоплі, не відмовлялись і від українського зерна. А це — подальше розорювання природних кормових угідь, збільшення площі під кормовими культурами, інтенсифікація обробітку ґрунту і до­гляду за рослинами. Навіть не посоромилися розорати половину заповідного цілинного степу (10000 га) в Асканії Новій, щоб залатати діри в дірявому лантуху радянського сільського госпо­дарства. Критика травопільної системи земле­робства виливалась у цькування і навіть пересліду­вання тих учених і господарників, які вирощували конюшину, люцерну, еспарцет на полях і хоч у деякій мірі старались зберегти їх родючість. Був час, коли площа просапних культур у сівозмінах доходила до 40-50%, а площа озимини — до 40-50%.

В незалежній Україні необхідно структуру посів­них площ привести у відповідність із потребами населення в продуктах харчування, а держави — в потребі забезпечення відповідного рівня експорту сільськогосподарської продукції. Це надзвичайно складне питання має вирішуватись так, щоб змен­шувалась площа просапних культур, збільшува­лась площа сіяних бобових і злакових та зернобобових культур. Деякі просапні культури, зокре­ма, кукурудзу на силос, доцільно замінити вирощу­ванням змішаних посівів з соєю, горохом, вікою без міжрядної культивації. Відповідні наукові напрацювання з цього напрямку є в українських учених.

Коректування сівозмін має відбуватися шляхом насичення їх культурами, які забезпечують себе та наступні біологічним азотом (бобові), перено­сом важкорозчинних сполук фосфору з глибоких шарів ґрунту у верхні (хрестоцвітні, гречка). Такий напрямок біологізації землеробства наближається до того, який у Західній Європі та Північній Америці почався в 20-х роках XX століття і в останні два десятиліття набрав досить значного поширення.

Напрямок цей має назву альтернативного зем­леробства до традиційного. Різні його "відтінки" називають органічними, біологічними, органо-біологічними, біодинамічними, екологічними, природ­ними та ін. Цей новий напрямок одержав офіційне визнання і в деяких країнах існує на законних пра­вах. Фермери, які освоїли різновиди альтерна­тивного землеробства, об'єднані в спілки, товариства; деякі видають свої бюлетені, журнали. Вони мають право встановлювати на свою про­дукцію підвищені ціни, а держава здійснює контроль за дотриманням ними вимог альтерна­тивного землеробства.

В США, переважно в штаті Каліфорнія, поширю­ється "органічна" система землеробства. Органіч­ними продуктами можуть вважатися тільки такі, які вирощують, зберігають та перероблюють без синтетичних добрив, пестицидів та регуляторів росту. Допускається застосування бактеріальних добрив, інших мікробіологічних продуктів, а також матеріалів рослинного, тваринного або мінерального походження. До збирання проти хвороб допускається застосування бордоської рідини, сірки, рибної емульсії, попелу водоростей, мила, піретруму, часнику, нікотину, для пониження кис­лотності — вапна, крейди, для розсолення — гіпсу. Як добрива застосовують гній, компости, кісткове борошно, сирі породи мінералів, томасшлак, доломіт. Важливе значення надається сівозмінам зі включенням бобових культур і застосуванням сидератів.

Біологічна система землеробства поширюється переважно у Франції. Особливу увагу її прихиль­ники приділяють підвищенню біологічної актив­ності ґрунту шляхом внесення органічних добрив у вигляді добре розкладених компостів, обов'яз­кового застосування сівозмін та якісного обробітку ґрунту доповнюють систему.

Органо-біологічна система землеробства по­ширюється переважно у Швейцарії, Швеції. В ній господарство розглядається як єдиний організм, у якому має бути чітко налагоджений кругообіг поживних речовин.. Сільськогосподарське підпри­ємство має "нагадувати" природну екосистему, де все основано на принципах балансу та регуляції всіх відходів. "Живий і здоровий" ґрунт утворю­ється за рахунок активізації діяльності його мікро­флори шляхом внесення органічних добрив на незначну глибину мілкого обробітку. На думку при­хильників цієї системи, зазначене має забезпечу­вати нормальне живлення рослин.

Дещо по-іншому пояснюється "біологічна" система, хоч вона у своїй основі має такі ж підходи до обробітку ґрунту, сівозмін, удобрення та захисту рослин, як і попередні, але й має низку специфічних положень. Прихильники цієї системи вважають, що землеробство має враховувати не тільки земні чинники, але й космічні ритми. Це пояснюється тим, що вплив космічних сил на сільськогосподарське виробництво можна вико­ристовувати, застосовуючи спеціальні біодинамічні явища, тобто обробіток ґрунту, сівба, догляд за рослинами й інші роботи мають виконуватися в сприятливі періоди в залежності від фаз місяця та положення планет у сузір'ях Зодіака. Біодина­мічні препарати, виготовлені з деяких рослин: ромашки, кропиви, кульбаби — компостують і ви­користовують як добрива, а також з них виготов­ляють стимулятори росту для боротьби з хворо­бами рослин тощо. З цією метою використовують "гумусні" витяжки з рогів тварин, гною. Поширена ця система в Німеччині, Швеції, Данії. Є ще й інші системи, подібні до наведених, але істотних відмін­ностей вони не мають.

Всі системи альтернативного землеробства по­ки що не набули значного поширення. За неофіцій­ними даними їх застосовують від 0,1 до 1,3 % ферм у різних країнах. Головною причиною повіль­ного впровадження землеробства з біологічним ухилом є зниження врожайності сільськогоспо­дарських культур на 20-30%, підвищення витрат та складність ведення господарства при цих системах.

Одною з причин введення альтернативних систем землеробства є високий рівень його хімізації і потяг населення до продуктів харчування, одержаних природним шляхом. Досить сказати, що внесення мінеральних добрив на 1 га землі в колишній ФРН доходило до 400 кг поживних речовин, а в Голландії до 800 кг. В Україні найвища кількість внесення мінеральних добрив на 1 га в кінці 90-х років складала 160-165 кг діючої речовини. Менше вносилось у нас і засобів за­хисту рослин, ніж у європейських країнах. Проте, не дивлячись на невисоку кількість добрив і пестицидів, які вносились, через нераціональне їх застосування на ринок часто надходила про­дукція з кількістю нітратів, яка перевищувала допустимі норми, з недопустимими величинами залишків пестицидів.

Овочеві, плодові та ягідні культури відомі людині досить давно. Спочатку використовували їх як дикоростучі рослини і споживали в сирому, вареному виді та як лікарські рослини. З розвит­ком землеробства (близько 10-15 тис. років тому) деякі з них були окультурені. За архівними даними на території України овочівництвом, садівництвом, ягідництвом займалися ще до утворення Київської Русі. Понад 1500 років тому слов'яни вирощували овочі, фрукти і ягоди в долинах між Дніпром і Дністром. Овочівництвом, садівництвом і ягідниц­твом в цей період переважно займалися в монас­тирських і князівських садибах (помістях). В цей період з овочевих культур вирощували цибулю, часник, столовий буряк, моркву, петрушку, любисток, горох, квасолю, боби, капусту, огірок, гарбуз, кріп, щавель, хрін. Основними плодовими породами були яблуня, вишня, груша, малина.

Згодом овочівництво, садівництво і ягідництво почало розвиватися по всій території Київської Русі, переважно біля маєтків феодалів і поміщиків, а згодом біля великих міст (Києва, Одеси, Харкова, Львова, Дніпропетровська), а також біля промислових центрів (Донбас, тощо). В XIX ст. центр овочівництва, садівництва і ягідництва пере­міщується на південь і в південно-східні райони (Крим, Одеська, Харківська, Миколаївська, Запо­різька, Донецька області). Там зосереджується також переробна та виноробна промисловість.

Інтенсивна експлуатація земель України, виве­дення з овочевих і спеціальних сівозмін багато­річних бобових і злакових трав та значне забур'я­нення полів (оскільки не проводились елементарні агротехнічні заходи) призвело до значного недобору врожаю овочевих культур і картоплі. Причиною цього також стало зосередження великих масивів (100-200 га і більше) площі під однією культурою на недостатньо вирівняному рельєфі, що сприяє поширенню грибних і вірусних захворювань і шкідників. Цьому також сприяла і несвоєчасна боротьба з ними і їхніми личинками. У боротьбі з бур'янами, хворобами та шкідниками щорічно вносилися великі норми отрутохімікатів, залишки яких не тільки нагромаджувалися в овочевій і плодоягідній продукції, але й виносилися паводковими і підґрунтовими водами в річки, що негативно впливає на середовище.

Після аварії на Чорнобильській атомній елек­тростанції підвищився вміст у ґрунті радіонуклідів, особливо в заплавах річок, які є найбільш при­датними для овочівництва, і в донних відкладах водозабірників За даними В.Ф.Авсеєнка (1990р.) в них нараховується до 15 тис. Ku цезію-137; 7,5 Ku стронцію-90 і 250 Ku плутонію. Носієм значної частини ізотопів важких металів з 30-кілометрової зони поряд з вітрами є також вода річок Прип'яті і Дніпра, вода яких використовується для поливу овочевих культур, зрошування садів і ягідників.

З метою покращення ведення овочівництва, очищення площ від насіння бур'янів і забезпечення виробництва екологічно чистої овочевої продукції та картоплі в овочевій сівозміні необхідно ввести поля зі злаково-бобовими травами і одною-двома — зернових культур. Після звільнення площ з-під ранніх овочевих культур застосовувати поукісні культури з коротким періодом вегетації або пожнивні посіви сидеральних культур. Це буде запобігати проростанню насіння бур'янів, а також дозволить восени додатково заробляти в ґрунт велику кількість органічної маси, що сприятиме підвищенню його природної родючості. В садах проводити залуження міжрядь багаторічними злаково-бобовими травами, а також висівати си­деральні культури, які в період утворення великої вегетативної маси заробляти в ґрунт. Це сприя­тиме збагаченню ґрунту на органічну речовину і покращенню його родючості.

Гербіциди під овочеві культури вносити тільки широкосмуговим способом під рядки. Це сприя­тиме зменшенню в 2-3 рази норми їх викорис­тання. У міжряддях знищувати сходи бур'янів за допомогою розпушування ґрунту. З метою вирощування екологічно чистої овочевої, плодоягідної продукції та картоплі потрібно перейти на біо­логічні методи боротьби зі шкідниками і хворобами.

Симбіотичне природокористування в земле­робстві, в першу чергу, передбачає його біологізацію і підвищення його ефективності за рахунок раціонального використання земельної території, перспективної структури посівних площ, ґрунтозахисної технології обробітку ґрунту та вирощування сільськогосподарських культур.

Одною з особливостей біологізації сучасного землеробства є освоєння так званої вермикуль­тури — використання дощових черв'яків (каліфор­нійського виду) для продукування біогумусу — речовини, яку вони утворюють з органічних від­ходів, гною, побутових відходів тощо. Біогумус з успіхом використовується в овочівництві, садів­ництві, квітникарстві.