Це озимий і ярий ріпак, перко, кормова капуста, редька олійна, гірчиця біла і турнепс. У якості озимих проміжних культур вирощують озимі ріпак і суріпицю та перко. Кормову капусту вирощують і як головну, і як поукісну культуру, у той час як брукву – тільки в якості головної.

За і проти

Порівняно з кормовими злаковими та бобовими культурами, кормові капустяні вирізняються рядом позитивних властивостей і ознак. Їхнє насіння коштує недорого. Виняток становить лише насіння спеціальних сортів для біологічної боротьби з нематодами в сівозмінах із цукровим буряком. Капустяні рослини відрізняються більшою толерантністю до пізньої сівби і швидким початковим ростом. При пізній сівбі, після короткого вегетаційного періоду (60-80 днів) і в прохолодну осінь вони дають урожай понад 20 ц/га, до того ж гарної якості. Наші суворі зими вони переносять досить непогано, через що мають тривалий період осіннього використання. Це має велике значення не тільки для задоволення потреби у зеленому кормі. Тривале покриття ними ґрунту є ефективним заходом боротьби проти ерозії ґрунту.

Від вирощування рослин родини капустяних у ґрунті накопичується багато поживних речовин, особливо азоту. Рослини добре використовують азот ґрунту після збирання попередників і, тим самим, оберігають ґрунтові води й поверхневі водойми від забруднення нітратами. Посіви цих культур можна використовувати на корм або ж у якості сидеральних добрив.

Разом з тим капустяні мають і деякі негативні ознаки, які обмежують їхнє вирощування. Для одержання врожаїв і гарної якості кормів вони вимагають високих доз азотного удобрення. За фітосанітарними причинами вони гірше за інші культури включаються у сівозміни, особливо якщо це сівозміни із капустяними (хрестоцвітними) олійними культурами (ярий і озимий ріпак, озима суріпиця і гірчиця біла, сиза й чорна) і овочами, а також із цукровим буряком і зернобобовими. Ураження капустяних багатьма спільними хворобами значною мірою залежить від частки таких культур у сівозміні. Капустяні, за винятком стійких сортів гірчиці білої і редьки олійної, сприяють розмноженню бурякової нематоди.

Капустяні культури поглинають більше азоту при високому мінеральному або органічному удобренні, а також за сильної мінералізації ґрунтової органічної субстанції, ніж можуть використати для синтезу вегетативної маси до кінця вегетаційного періоду. Тому в них часто зустрічаються підвищені показники вмісту нітратів, що обмежує їхнє використання на корм. Крім того, капустяні містять глюкозинолати, чим також обмежується їхнє включення до раціонів тварин. За великої кількості цих речовин якість та смакові якості молока погіршуються. Оскільки види капустяних толерантні до більш пізньої сівби, ніж інші поукісні або пожнивні культури, їх вирощують залежно від можливих строків сівби і тривалості осіннього періоду вегетації.

Кормові капустяні культури, зібрані в оптимальний строк, багаті протеїном. Вирощують їх чистими посівами або в суміші з іншими культурами.

 

Кормову капусту вирощують для використання на зелений корм і силос. Це високоврожайна культура. Урожайність зеленої маси за весняної сівби 400-700 ц/га, післяукісної - 300-400, а післяжнивної до 300 ц/га. Цінність кормової капусти в тому, що вона дає соковитий, поживний, багатий білками і вітамінами корм. У зеленій масі міститься 12-14% сухих речовин, 60-100 мг вітаміну С, каротин, вітаміни групи В, мінеральні речовини. Вона є добрим молокогінним кормом, підвищує жирність молока

Вирощують кормову капусту в основному насінням, а не розсадою (через великі затрати). Вона дає гарні врожаї у регіонах з достатніми опадами і високою відносною вологістю повітря. Найкраще росте на легкосуглинкових і суглинкових ґрунтах, кислі ґрунти, через небезпеку ураження хворобами, виключаються.

Збирання кормової капусти на зелений корм можна продовжувати до початку листопада. Вона і після закінчення вегетаційного періоду майже не втрачає листкову масу і переносить заморозки до –12°С. При її силосуванні утворюється велика кількість силосного соку, що призводить до високих втрат. Норма зеленої маси й силосу з кормової капусти при згодовуванні великій рогатій худобі не повинна перевищувати 15-20 кг/добу на одну голову.

 

Озимий і ярий ріпак – найпоширеніша пожнивна культура.

Одна з найбільш перспективних кормових культур, яка характеризується високою врожайністю, скоростиглістю, холодостійкістю і високими кормовими якостями. Зелена маса ріпаку використовується безпосередньо на корм і для силосування.

Озимий ріпак - культура придатна для багатоукісного використання, він добре відростає після укосів, мало зріджується і в сприятливі роки за три укоси може дати до 800-900 ц/га зеленої маси. При трьохукісному використанні перший укіс проводять через 35-40 днів після появи сходів, другий – через 35-50 днів після першого, третій – через 50-57 днів після другого. Зелена маса ріпаку добре силосується.

Ярий ріпак восени витримує морози до –6–8°С, озимий ріпак – до –15°С.

До початку цвітіння ріпак добре поїдається худобою. Його кількість у вигляді свіжого корму не повинна перевищувати 15–20 кг/добу на голову.

Озимий ріпак сіють і як озиму проміжну культуру. Агротехніка відповідає тій, що й при його вирощуванні для одержання олії. За необхідності восени вносять до 30 кг N/га, рано навесні, коли ріпак швидко переходить у генеративну фазу, дають 80-100 кг N/га. Ріст основних і бічних пагонів обумовлює швидкий приріст зеленої маси навесні.

Озимий ріпак – другий зелений корм, після озимої суріпиці, що можна згодовувати навесні. Використовувати його на корм можна у фазі бутонізації. З початком цвітіння згодовування його припиняють, тому що квітучі рослини не поїдаються. Строк використання ріпаку на корм становить близько 10-12 днів, тому що він швидко старіє.

 

Озима суріпиця, на відміну від озимого ріпаку, при вирощуванні у якості пожнивної культури не утворює стебла, у зв’язку із чим втрати при її збиранні вищі. За пізньої сівби урожайність озимої суріпиці перевищує урожайність озимого ріпаку. Яра суріпиця за ранньої сівбі переходить у генеративну фазу ще швидше, ніж ярий ріпак. Її потрібно сіяти в можливо пізній строк.

За ранньої сівби озиму суріпицю можна використовувати на зелений корм вже через 6-8 тижнів. Згодовування – найефективніший спосіб використання свіжого корму. Силосування зеленої маси озимої і ярої суріпиці також можливе. При вирощуванні в якості озимої проміжної культури вона першою дає навесні зелений корм.

У результаті селекційних робіт створені різні гібриди озимої суріпиці з іншими видами капустяних, як, наприклад, з іншими видами капусти та турнепсом. Всі вони вирощуються як пожнивні й озимі проміжні культури. Найпоширеніший гібрид – це перко (гібрид озимої суріпиці й пекінської капусти). Він дає високоякісний корм, цінний перетравним білком і цукрами, рослини не містять гірчичних олій. Восени він витримує температуру до -10°С холоду, тому може довго використовуватися на зелений корм. Він краще придатний до згодовування, ніж до скошування. Частка такого корму в добовому раціоні худоби не повинна перевищувати 20 кг/голову. При вирощуванні в якості озимої проміжної культури він дає зелений корм набагато пізніше, ніж озима суріпиця.

Редька олійна як пожнивна культура відрізняється швидким ростом у початковий період росту, високою урожайністю, низькою вимогливістю до ґрунтових умов і вологи завдяки стрижневій кореневій системі. Вона витримує заморозки до -6°С. Через вміст гірчичних олій ця культура погано поїдається тваринами. Її можна включати до раціонів тварин у малих кількостях (не більше 15 кг/добу на голову). На зелений корм редьку збирають до початку цвітіння, на силосування її можна збирати до кінця цвітіння.

Редьку олійну можна вирощувати в змішаних, післяукісних і післяжнивних посівах. Її підсівають до кукурудзи на зелений корм і силос, вирощують у суміші з вівсом, суданською травою та іншими культурами. Маючи достатню кількість вуглеводів, зелена маса редьки олійної добре силосується. Урожайність її в районах достатнього зволоження досягає 400 ц/га зеленої маси.

Вирощуючи спеціальні сорти редьки олійної, можна проводити біологічну боротьбу з буряковою нематодою. Стійкі сорти прискорюють розвиток личинок нематоди, допускають їх до кореневої системи, але не дають їм достатнього харчування. За таких умов превалюють нематоди чоловічої статі, а жіночі личинки відмирають.

Для повного біологічного ефекту потрібні відносно ранні строки сівби редьки олійної, щоб були температурні потреби для розвитку нематод. В останні роки пожнивні посіви цієї культури використовують для запобігання водній ерозії.

Гірчиця біла, у порівнянні з іншими капустяними пожнивними культурами, має низькі кормові якості. Високий вміст глюкозинолатів обмежує її згодовування - її частка в денних раціонах не повинна перевищувати 15 кг/голову.

Гірчиця біла – рослина довгого дня, швидко зацвітає, морозостійкість відносно низька (до –4°С). Її вирощують у регіонах з коротким вегетаційним періодом, де після збирання основної культури залишається мало часу для посіву інших посівних культур. Вона не вимоглива до ґрунтових умов і відносно засухостійка. Культура має велике значення для сидерації і боротьби з водною ерозією в комбінації з посівом у мульчу. Як і у редьки олійної, стійкі сорти гірчиці білої мають велике значення для біологічної боротьби з буряковою нематодою.

 

Турнепс відноситься до високоврожайних культур при поукісному і пожнивному вирощуванні. Використовують листки і коренеплоди. Є сорти, в яких коренеплід знаходиться повністю у ґрунті і такі, у яких тільки на одну третину. Для кормових цілей використовують останні форми, тому що вони краще збираються, а корм менше забруднюється. Як пожнивні культури для одержання високих урожаїв ранньої сівби вони вимагають.

Турнепс мало вимогливий до ґрунтових умов. Його вирощують навіть на піщаних ґрунтах, тому що при цьому корм менше забруднюється. Це вологолюбива культура, яка надає перевагу місцевості з високою відносною вологістю і достатньою кількістю опадів. Потреба до тепла у нього відносно низька - він витримує заморозки до –6°С. Висівають його або вузькорядним способом на густоту стояння близько 250 рослин/м2, або широкорядним (з шириною міжрядь 40-50 см) з густотою стояння 20-25 рослин/м2. У першому випадку переважають листки в зібраній масі, у другому – коренеплоди. Завдяки відносно високому вмісту цукрів він не тільки охоче поїдається тваринами, але й легко силосується. Але при цьому виникають втрати від 25 до 40% за рахунок утворення силосного соку й інших джерел.

Усі кормові капустяні культури відрізняються високим вмістом сирого протеїну й сирої золи та низьким вмістом сирої клітковини. За винятком гірчиці білої, розходження в концентрації енергії між видами незначні. При збиранні травостоїв у більш ранні фази розвитку можна одержати зелений корм із підвищеним вмістом сирого протеїну і концентрацією енергії. Це особливо стосується осіннього використання озимого ріпаку, озимої суріпиці і її гібридів.

Зелений корм капустяних культур містить мало сухої речовини. За винятком кормової капусти, її вміст не перевищує 10-12%. Це ускладнює їхнє силосування у зв’язку з утворенням більших кількостей силосного соку і, тим самим, високих втрат. Вміст глюкозинолатів у силосі нижчий, ніж у зеленому кормі, так що поїдання його підвищується. Проблему більших втрат при готуванні силосу із зеленої маси капустяних культур за рахунок утворення силосного соку намагаються вирішити спільним силосуванням їх із соломою, але приготування такого силосу дуже затратне, а рівномірної якості при цьому досягти важко. Через це у якості силосних культур капустяні використовуються менше, ніж на зелений корм.