У загальному кормовому балансі корми природних сіножатей і пасовищ становлять близько 30%. Це пояснюється дуже низькою продуктивністю природних корисних угідь. Рослинний покрив являє собою не випадковий склад рослин, а певне закономірне поєднання, рослинні групи, між якими встановлюються складні взаємовідносини в боротьбі за поживні речовини, світло, воду.

Таким чином, у певних умовах рослинний покрив утворює рівні рослинні групи, що звуться рослинними угрупуваннями або асоціаціями, які склалися внаслідок умов існування пристосованості рослин до певного середовища, місць проживання і режиму використання. Все це потребує класифікації природних корисних угідь.

Класифікація кормових угідь будується на комплексі ознак — рослинності, ґрунту, рельєфу, клімату, умов зволоження, культуртехнічного стану угідь.

Знаючи докладно характеристику рослинності (видовий склад, урожай даної асоціації), умов місць зростання, можна розробляти заходи щодо поліпшення і найбільш раціонального використання природних кормових угідь, а також створення сіяних сіножатей і пасовищ.

На природних сіножатях і пасовищах ростуть рослини, які належать до різних ботанічних родин. Залежно від господарських (кормових) та інших особливостей у виробничій практиці їх поділяють на такі чотири групи: злаки — родина злакові; бобові — родина бобові; осокові трави — родина осокові й ситникові; різнотрав’я — інших ботанічних родин.

Рослини, що входять до кожної з цих груп, мають неоднакову кормову цінність. Однак у виробничій практиці нерідко відносять усі бобові до найбільш цінних у кормовому відношенні, злаки — до менш цінних, а бобові трави й різнотрав’я — до задовільних і поганих. Разом з тим, слід зазначити, що серед осокових і особливо різнотрав’я є види, які за кормовими якостями вищі не тільки від злакових, а й іноді навіть від бобових.

На луках серед різнотрав’я зустрічаються і лікарські рослини. Вони містять речовини, які використовують як лікувальні засоби. Найбільше в медицині застосовують такі сполуки, як алкалоїди, глюкозиди, а також ефірні масла та інші, які можна одержувати у чистому вигляді хімічною обробкою.

Обмежившись загальними зауваженнями і не розглядаючи лікувальної дії лікарських рослин, коротко зупинимося на утворенні й нагромадженні діючих речовин у лікарських рослинах. Найбільша кількість їх нагромаджується в рослинах у певних фазах розвитку в рівних частинах рослин, тому в більшості випадків використовують тільки такі частини: бруньки, листки, кору, корені тощо.

Більша потреба в деяких цінних лікарських рослинах і недостатня поширеність їх у дикому стані викликали необхідність введення деяких з них у культуру. Це значно послаблює антропогенний процес на флору природних сіножатей і пасовищ, підвищує їх екологічне значення.

Склад рослинності на природних сіножатях і пасовищах змінюється під впливом сінокосіння, випасання, агротехнічних прийомів тощо. Так, косіння дуже впливає на видовий склад рослинних угрупувань, на ступінь розвитку окремих видів рослин, а іноді й цілих їх груп.

При сінокісному використанні насамперед зникають з травостою високорослі багаторічні трави, багато з яких розмножуються насінням і не встигають обсіменитися. При сінокосінні випадають також однорічні й дворічні трави, особливо ті, що пізно обсіменяються.

Тривалий час у травостої зберігаються верхові злаки і бобові, які найбільш швидко розвиваються — тимофіївка лучна, вівсяниця лучна, пирій повзучий, кострець безостий, конюшина, люцерна посівна та ін.

На видовий склад лучних фітоценозів дуже впливають строки сінокосіння і повторність скошування травостою. Так, при ранньому скошуванні до цвітіння ранніх трав їх кількість у травостої значно зменшується.

Під впливом систематичного сінокосіння, яке повторюється багато років підряд, особливо при двоукісному використанні, навіть у нормальні строки більша частина цінних рихлокущових злаків і бобових не встигають обсіменитися і випадають з травостою, в результаті чого екологічне значення і кормова цінність його знижуються.

Випасання худоби насамперед впливає на дернину і ґрунт, які ущільнюються, особливо це стосується глинистих і суглинкових ґрунтів. Внаслідок цього збільшується капілярність, зменшується аерація, посилюється випаровування вологи з поверхні. Сухі супіщані й піщані ґрунти при випасанні, навпаки, розпилюються.

Випасання худоби впливає на видовий склад травостою і на розвиток рослин. Це проявляється насамперед у тому, що пригнічується розвиток високорослих трав, усувається їх конкуренція з низовими травами за використання світла. В результаті у травостої починають переважати низові й бобові трави (мітлиця, тонконіг лучний, вівсяниця червона, конюшина повзуча, люцерна хмелевидна), а також низькоросле різнотрав’я.

Одночасно сильно зменшується кількість видів сінокісного різнотрав’я і рослин, які розмножуються насінням, але збільшується кількість трав, суцвіття яких не поїдається і вони можуть обсіменятися (щавель, приворотень тощо). При надмірному випасанні різко знижується продуктивність травостою.

У зв’язку з викладеним, зрозуміло, що природні сіножаті і пасовища — це рослинні комплекси, які потребують догляду. Поліпшення їх необхідне з екологічної й економічної точок зору. Так, урожайність неполіпшених природних угідь досягає 7 ц/га і пасовищ — 13 ц/га зеленої маси.

Заходи по поліпшенню природних сіножатей і пасовищ можуть бути різні, тому що ці угіддя, займаючи величезну територію, відрізняються великим різноманіттям, неоднаковою продуктивністю і кормовою цінністю.

Раціональне використання сіножатей повинно обов’язково поєднуватися з передовою технологією приготування з вирощеної маси сіна, сінажу, силосу або трав’яного борошна.

Досліди наукових установ показали, що майже на всіх малопродуктивних природних кормових угіддях шляхом поліпшення можна створити екологічно більш цінний і високопродуктивний травостій, підвищити урожай у 3—5 разів.

Прийоми поліпшення природних сіножатей і пасовищ поділяються на дві основні групи: поверхневе і докорінне поліпшення.

Під поверхневим поліпшенням розуміють заходи, що спрямовані на підтримання сіножатей і пасовищ у культурному стані і підвищення їх продуктивності без повного порушення природної дернини.

Система поверхневого поліпшення природних сіножатей і пасовищ полягає в тому, щоб створенням оптимальних умов водного, повітряного і поживного режимів, доглядом за дерниною і травостоєм найбільш тривалий час підтримувати кормові угіддя в найбільшій господарській цінності, коли трави знаходяться в кореневищній і рихлокущовій стадіях. Якщо ж настала щільнокущова стадія, тоді кормові угіддя можна поліпшити створенням сіяних сіножатей і пасовищ.

Поверхневе поліпшення доцільне на луках, де в травостої не менше 35—45% припадає на цінні кормові трави. На сіножатях і пасовищах з різним травостоєм поверхневе поліпшення не дає належного ефекту, тоді слід проводити докорінне поліпшення сівбою трав (залуження).

Докорінне поліпшення полягає у повному руйнуванні природної дернини малопродуктивних природних кормових угідь і створенні нового травостою сівбою кращих багаторічних трав (сіяні сіножаті й пасовища). Є також і загальні заходи, які проводять як при поверхневому, так і при докорінному поліпшенні. Наприклад, знищення чагарників і купин, внесення добрив.

До технічних прийомів поверхневого поліпшення належать: культуртехнічні роботи (знищення чагарників, видалення купин тощо); поліпшення і регулювання водного режиму; поліпшення поживного режиму рослин (внесення добрив); догляд за дерниною і травостоєм (боронування, дискування, підсівання трав тощо); поліпшення лісових і створення луко-паркових пасовищ.

Прийоми поліпшення природних сіножатей і пасовищ можуть дати найкращі результати лише при комплексному їх проведенні. Наприклад, використання органічних і мінеральних добрив більш ефективне, якщо одночасно проводять інші заходи (видалення купин, знищення чагарників, бур’янів тощо), систематично доглядають за сіножатями і пасовищами і підтримують їх у культурному стані. Комплекс заходів щодо поліпшення природних сіножатей і пасовищ у різних природних зонах неоднаковий.

На Поліссі і в Лісостепу до основних заходів належать: проведення культуртехнічних робіт (очищення сіножатей і пасовищ від чагарників і дрібнолісся, видалення купин та ін.); внесення добрив; осушення надмірно зволожених лучних угідь; знищення бур’янів; підсів бобових у злакові травостої; створення культурних пасовищ і сіножатей шляхом докорінного поліпшення.

Для Степу в системі поліпшення сіножатей і пасовищ важливе значення мають: підсівання трав і внесення добрив; знищення чагарників і бур’янів у заплавах річок; використання схилів під багаторічні трави; створення пасовищ і сіножатей тривалого використання; освоєння під кормові культури солонцевих ґрунтів; розвиток лиманного зрошення.

Природно, що ступінь використання заходів, які входять до агрокомплексу в кожному окремому випадку буде залежати від культуртехнічного і господарського стану кормових угідь.

До основних заходів щодо поліпшення природних сіножатей і пасовищ у різних зонах включено не тільки поверхневе, а й докорінне поліпшення (створення сіяних сіножатей і пасовищ), які доцільно розглянути більш детально.

Коли поверхневе поліпшення природних сіножатей і пасовищ не дає позитивних результатів, проводять докорінне (залуження), тобто руйнують природну дернину і створюють новий травостій, висіваючи цінні багаторічні трави.

Навіть коли природні сіножаті і пасовища потребують лише поверхневого поліпшення, доцільно в деяких випадках проводити докорінне, тому що завдяки обробітку ґрунту залучають у кругообіг азот та інші елементи живлення, що входять у дернину, і органічну речовину. Завдяки докорінному поліпшенню значно збільшується ефективна родючість ґрунту.

Основний прийом створення сіяних сіножатей і пасовищ — прискорене залуження, яке полягає в тому, що багаторічні трави висівають відразу — після обробки дернини без сівби попередніх культур.

Сіяні сіножаті і пасовища поділяють на однорічні, коли висівають однорічні трави, що використовуються протягом одного вегетаційного періоду, наприклад, у степових районах при освоєнні солонців і схилів балок (сорго, суданська трава), і багаторічні, коли сіють трави, які дають урожай протягом декількох років. В екологічному плані більш цінними є багаторічні сіяні сіножаті й пасовища.

Ефективність сіяних сіножатей і пасовищ велика, особливо в районах достатнього зволоження, а також на заболочених природних кормових угіддях, що виродилися, урожай сіна при цьому можна підвищити в 8—10 разів.

Важливим питанням при охороні природної рослинності є раціональне використання пасовищ. Існує декілька систем випасання худоби, з яких найбільш відомі вільна або безсистемна і загінна.

Менших втрат екосистемам пасовищ завдає загінна система, при якій підвищується життєздатність лучних трав, підтримується висока продуктивність пасовищ, запобігається завчасне старіння їх і поліпшується санітарний стан.

При загінній системі пасовищну ділянку ділять на загони, травостій яких випасають почергово. Кожний загін повинен бути вільним від випасання приблизно 25—30 днів, щоб трава добре відросла.

Прийомами догляду за пасовищами є скошування не з’їдених худобою решток травостою і розкидання калу тварин. При цьому продуктивність пасовищ підвищується до 30% порівняно з пасовищами, на яких такий догляд не проводять.

Таким чином, основою охорони природних сіножатей і пасовищ є їх раціональне використання, що забезпечує збереження рослинних ресурсів на величезних територіях.